imageimageimageimageimageimageimageimageimageimage

Олександру Іванову

Зоряна дорога

У світлий день маестро Іванова
Злітає із платана жовтий лист...
А світ почався з музики і слова
Тому в серцях Вівальді, Моцарт, Ліст,
І ми над „Іліадою” Гомера,
У вічності шукаємо основ...
Але сьогодні зовсім інша ера,
Тому, бува, в зажурі Іванов.
О, він чекав божественного звуку,
А не тусовок, рейваху невдах,
Щоб Аполлон свою граційну руку
Над лютнею возводив, нам на страх.
Аби співали мудрі , а не хитрі,
Талант дивився вічності в очу.
Погляньте: скресли ноти на пюпітрі,
Це пісня, Олександре Кузьмичу!
Вона іде на Ваші іменини,
А Вашим літам забуває лік.
Трояндові спадають пелюстинки
На хліб і сіль, на вишитий рушник.
Мелодія маестро Іванова,
І ніжні ці окрилені слова.
І цілий світ друкованого слова,
І правда часу, як і ми жива.
І десь дорога зоряна не сходжена,
І там синкопи зоряні сліди.
Бог Аполлон із Вами:
-З днем народження!
Веди нас в безмір музики, веди!
А там то ораторії, то меси,
І зала, переповнена ущерть.
І віриться, що навіть із Одеси,
Прийдуть до Іванова на концерт!

P.S. Ви будете стояти, горді й дужі, -
Гітара, пісня і книжок стелаж.
А ми про все у „Рідному Прибужжі”
Напишемо святковий репортаж!

Дмитро Кремінь,
Лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка

 

Моя передмова до творчості Іванова

В  його очах і на його обличчі
Не видно повсякденних творчих мук.
Чутливим серцем в шумі хаотичнім
Розпізнавати вміє кожний звук.

Надворі ніч шаліє горобина,
Б’є грім-віщун , як виляск батога.
І раптом – диво! – Щира нота лине
І у клавір закохано ляга.

У стоголоссі почуттів одвічних
Знаходить він свій неповторний шлях,
І пестує думки непересічні
У бардівських проникливих піснях.

Коли буває в настрої ліричнім,
Гітарних струн торкається рука.
Дивуюся, як він ключем скрипічним
Сердець замки холодні відмика.

Анатолій Анастасьєв,
поет.

 

Вільшанський бард

…Сашка неначе підмінили:
Занудьгував – не милий світ –
В Кіровограді говорили,
Що це з похмілля чи пристріт.

Сашко ж втомивсь в Кіровограді
Серед отих людських штовхань,
Тому й погодився він радо
Майнути десь у глухомань.

Диплом одержав – й спозаранку
Примчав автобусом в Вільшанку,
Хоч спершу й страшно ще було –
Та за плечима друг – гітара,
Синюха розливала чари,
Болгарське ніжилось село.

Сашко узявся до роботи,
Учить дітей, творить пісні,
Джмелями загули турботи,
Як в хлібороба навесні.

Він, як спортсмен, високу планку
Бере і нам хвилює кров.
Скажіть, чи знав би хто Вільшанку,
Щоб не приїхав Іванов?

Жили б в намулі ми до смерті,
Щоб не його дзвінкі концерти.
Живе він скромно. А проте
Таку гарячу має вдачу!
А півгодинну передачу
Чи хтось забув з нас по ЦТ?

О, нерозлучна оця пара!
У вечори і тихі дні
Дзвенить натруджена гітара
У кабінеті на стіні.

А скільки, рідна, відіграла,
А скільки оплесків зібрала,
І кожен слухать її рад.
Кузьмич – це гордість наша й слава,
Як і Висоцький й Окуджава.
Він наш,
Він наш,
Вільшанський бард!

Микола Солодченко,
співавтор і кум.

 

 

Берлиозное....

Не становясь, конечно, в позу,
Но чтобы мысль была яснА,
Я предпочёл бы Берлиозу
Совсем другие имена!
А, в музыки вторгаясь сферу,
Я выберу без лишних слов
Фамилии иных. К примеру,
С простой, но редкой - ИВАНОВ!

Владимир Христенко,
Москва - Николаев.

 

* * *

...Хорошая царица
Была Елизавет…

                                                       Граф Алексей Толстой

 

Імператриця Лізавет…
Вона любила Україну, -
Ту, що не знав корнетом Фет,
А Фет-поет шукав тут чину.
Він жив у хаті край села
Посеред сербів, серед вігів…
Коляска ж царська перейшла
Із града Києва – в Чернігів.
У Розума, у козака,
Коло Десни, Дніпра і Снову.
…За щастя ноти і рядка
Спасибі мовлю Іванову.
Така щаслива нині путь
Десь на Веселі Боковеньки,
Бо Іванови тут живуть
І ще співають Іваненки…
Маестро, друже! Є прогрес
У тім, що спогад не зів’яне,
І плачуть дзвони із небес:
- Що вам ділить, брати-слов'яни?
Навкруг – суцільний декаданс,
Але горить, горить планета.
В сльозах я слухаю романс,
Та Іванова, а не Фета.
Нема в тім нашої вини,
Ми діти „языка” і „мови”,
І не безрідні Івани,
А Іваненки й Іванови.
Хоч і ковбойські в нас штани,
Ми не Ковбойченки, братове!

Я чую музику небес,
Коли гортаю мудру книгу,
Щоб наш, слов’янський бог, воскрес –

З любові,
                  музики
                                 і снігу…

 

       Дмитро Кремінь,
Лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка 

 

 

Пам’ятаю – над Синюхою…

Пам’ятаю – над Синюхою
У Вільшанському краю
Зачаровано ми слухали
Щиру музику  твою.

 

То вона вривалась бурею
В молоді серця до нас,
то розчулено зажурою
Невимовною лилась.

Навівала твоя музика
Почуття нові мені,
І між нами дружби вузлики
Зав’язалися міцні.

Маю дякувати долі я,
Що зібрала нас колись,
І життєві наші колії
Врізнобіч не розійшлись.

Як і в юності палаємо
Творчим пошуком добра –
Ти на Бузі  в Миколаєві,
Я в степах біля Дніпра.

І ніщо для друзів відстані
Крізь сльоту і тумани,
Якщо раз назавжди піснею
Заручилися вони…

 Анатолій Анастасьєв,
поет