imageimageimageimageimageimageimageimageimageimage

Письма


Конча – Озерна, 19 липня 2008 року


Шановний Олександре Кузьмичу!

Не відриваючись, „в один присєст”, а точніше – в один „приляг” (хай буде й таке слово, бо через поранення читаю лежачи!) проковтнув Вашу книгу-сповідь – „О времени и о себе”. Недарма ж вона зветься „На фоне времени”.

Читання легке й цікаве, бо це – щире зізнання в усьому, що було у Вашому житті, найперше перед собою! А потім – уже й перед людьми. Ви вмієте писати, Вам є що розповісти людям, бо Ви не били байдики, а чесно і самовіддано трудилися на непевній, дуже ефемерній ниві, яка має загальну назву: „Культура”. Субстанція дуже тонка, невловна, майже незбагненна і нез’ясовна, але дуже Важлива! Хоч і беззахисна: її всі чиновні бюрократи зневажають, бо, як правило, глухі, сліпі й прагматичні. За дуже рідкісними винятками! А душі в них немає!?

Вашу книгу я читав після редагування 1, 2 і 3-ої книг „Тихого Дону”, правлячи український переклад, здійснений 1932 року Кацем (1 і 2 книга) – тоді ж він був розстріляний своїми ж соплемінниками, які володарювали в ГПУ на чолі з Генріхом Ягодою. А третю книгу переклав 1934 року Євген Плужник, долю якого Ви напевне знаєте. Як не дивно, найвидатніший роман Світової літератури ХХ століття не видавався й досі ні українською, ні білоруською мовами! А всі причетні до цього перекладу в обох республіках були розстріляні, бо принципі це роман про „розкозачування”, здійснене Донбюро на чолі з Троїцьким, після подавлення Верхнє-Донського повстання. Тобто, це роман анти-троцькістський і анти-єврейський. А вони на той час ще богували і в Політбюро (Зінов’єв, Каменєв, Риков, Бухарін, Ярославський  та ін.), і в  ВЧК та ГПУ.

Після трьох книг „Тихого Дону” я прочитав 5-й том О.Л.Довженко – записні книжки, щоденник, листування.  А тут надійшла мені подарована  В.Пучковим Книга (підкреслюю: „Книга”! А не „книжка” чи „збірка”) „На стыке моря и лимана” – рідкісна, справжня поезія! Так що „тло”, на якому мені довелося знайомитися з  Вашим  „автобіографічним есе”, винятково яскраве і самобутнє!

„Тим не менше”, як кажуть і пишуть наші захланні критики, читав Вас з інтересом від 9-10 ранку до 2-ої години ночі, доки не закінчив. Людина обдарована – талановита у всьому. Це – аксіома, підтверджена Вашою сповідальною правдою, помереженою довірливою поезією, майже прикладного характеру.

Якби я з’їв з Вами „баркас каші”, як кажуть моряки-каботажники, чи „мішок, пуд солі”, за висловом наших селян, то й тоді я б дізнався про Вас значно менше, ніж знаю зараз, прочитавши Вашу книгу. Більш Вам нічого не скажу, бо, може, щось напишу про неї. Отож: „не будемо дивиться – нехай козириться”, - як кажуть картярі.

Тепер мені хочеться знати Вас ще ближче, бо не так багато зустрічаєш в житті ТАКИХ талановитих і цікавих людей! Заграйте мені на баяні „Стоїть гора високая”. Батько мій плакав, ридав, коли наш Вітя – учень 5 кл. музичної школи – заграв йому цю пісню.

p.s.„Ой лину, я лину! -  туди де степ і море обнялися. Бо там і досі живуть вітри, які обдували мене малого, коли я ще сидів у мами на руках сосунком і чув, як вони співають: „Хазбулат удалой, ясна сакля твоя, золотою казной награжу я тебя...” А давно вже там – нікого! Тільки вітер віє...

Олександр Сизоненко

 

Шановний Олександре Кузьмичу!

Дякую Вам за прекрасну книгу – прочитав її з насолодою. Книга дуже щира – вона з того ряду сповідей, які змогли прийти в наші життя зараз (мені часом здається, що лише заради цього варто було перелопачувати суспільство наше), які так цікаво читати. Ви різноманітно реалізували себе, у всьому переконливо, і оцінювати те, що Вами зроблено слід з того ж рівня відвертості, на якому спілкуєтеся з читачами Ви. Тому й не дивуюсь Вашій популярності серед студентства (це іще й стиль Вашого інституту – тут Михайло Поплавський задає тон).

Дуже потішила ще одна Ваша якість – любов до життя, бажання жити повноцінно й цікаво і допомагати іншим у самореалізації. Мене дещо непокоїть (читаю чимало літературної української періодики) стиль якогось національного мазохізму, врощений у нашу словесність останнім часом. Я втомився від читання віршів і прози про те, як потрібно вмерти за Україну. Не жити для України, а саме вмерти за неї, при чому зараз, цієї миті.

Звичайно, в годину біди таке почуття має бути, але ж – не постійно, не тоді, коли треба будувати країну, її культуру, берегти їх. Наче іншому ми не навчилися з відмерлих сюжетів про те, як дівчина з ідейних міркувань убиває коханця (як в „Сорок першому” Лавреньова), дружина здає чоловіка „куди треба” (як у „Любові Яровій” Треньова), син з ідейних міркувань доносить на батька, як Павлик Морозов, а брати рубають шаблями один одного, як в „Чотирьох шаблях” Юрія Яновського.

Нам треба навчитися цінувати життя й берегти його і Ви всією оповіддю про свій непростий шлях вчите молодь (гадаю, що в лекціях Ви це робите не менш цікаво) любити Україну не лише як об’єкт для самопожертви, а як свою Батьківщину і місце для щасливого життя. Дякую Вам.

Як і Ви, я люблю музику – попсу я так і не приростив до душі, хоч не сумніваюсь у її місці в культурному процесі. Рок мені по вухах б’є – він виникав, як музика протесту, а коли став комерційним проектом, то втратив для мене інтерес. Хоч повторюю, це особиста позиція. Але, на разі, діапазон від народної музики до Моцарта цілком влаштовує мене, тим більше, що звично пливу в цьому океані ціле життя – змалку.

Батькова лінія мого роду неподалік від Вашої – ми з Кам’янки колишньої Кіровоградської області, а Ви – олександрійський. Нині Ви – у Миколаєві, де красиво, цікаво й  - стало б Вам сили для нових звершень.

Пробачте, що пишу все це не від руки – в мене зараз негаразд з очима і так мені простіше, аніж засмучувати Ваш зір своїми карлюками.

Щиро  Віталій Коротич