imageimageimageimageimageimageimageimageimageimage

Бувальщина


Ш Т А Н И


Літнім ранком 197... року я вийшов із дому у новеньких штанях ще небаченого у наших краях фасону - ковбойських джинсах. Чорні і лискучі, з китицями і металевими заклепками, вони щільно обтягували стегна і збігали донизу широченними „колоколами”. На сідницях були витаврувані два леви, які у такт ходьби розмахували лапами, наче у смертельному двобої.

Чимчикував я у редакцію газети на оглядини. Насамперед, до Миколи Солодченка, великого знавця різного роду дивацтв. (М.С. Солодченко, кум и пісенний побратим автора).

Миколу Сергійовича, який завжди носив коротенькі „дудочки”, заморські штани вразили до оторопіння. Він довго оглядав мене з усіх боків і зробив такий висновок:

- Цікавущі штани, ти кажеш, джинси називаються?– І з жалем додав, - Але на мене, мабуть, довгуваті будуть.

У мене миттєво виникла задумка веселої витівки, тому я солідно заперечив:

- Нічого не довгуваті, ходімо поміряєш.

Після довгих вмовлянь він таки натягнув у фотолабораторії мої джинси. Вони йому були таки добре задовгі, але я, наскільки міг серйозно, пояснив, що зараз мода така – щоб аж по землі волочилися.

Тоді я і викинув козирного туза:

- Миколо, побудь до перерви у моїх джинсах, а в обід я поставлю тобі пляшку коньяку.

Аргумент мій був дуже сильним, і під тиском редакційного оточення, відомих любителів дармової випивки, Солодченко здався.

...Коли він вперше пробіг по коридору і вскочив у цех друкарні у цих неймовірних джинсах і вишитій сорочці, дівчата підняли веселий ґвалт, а Микола Сергійович, наче нічого не сталося, бурчав:

- Що за люди, наче штанів не бачили.

Надалі Солодченко вже не виходив із кабінету, ховаючи ноги під письмовим столом. Але всі до нього забігали, начебто у справах, заглядали під стіл, а він хвицав ногами.

Раптом, у відсутності редактора, його викликали в райком. Він довго пояснював по телефону, що не може, що ледве ходить, бо хвора нога, але з обіду прискакає на одній. Але справа була, мабуть, дуже нагальна, бо вже через площу у редакцію біг інструктор райкому. Як у пастці, Солодченко бігав по кабінету, благав віддати його рідні штани, а під кінець не придумав нічого кращого, ніж підперти зсередини двері ногою.

Інструктор здивовано штовхався у двері, з кожним разом все вище повторюючи:

- Ну, що за жарти, Миколо Сергійовичу!

Коли вже дійшов до вереску, Микола відступив... Мабуть, Солодченко на все життя запам’ятав тираду оторопілого інструктора про антипартійні штани.

...Поступово напруга спадала, Микола Сергійович охоче виходив на перекур, ділився з хлопцями враженнями про „штани з-за бугра”, мовляв, скільки на них таких гарних необов’язкових речей. От наприклад, оцей повзунець на ширінці – і придумають же таке!

Через годину він вже сам заходив до дівчат з питанням, чи бачили вони диво-штани, невдоволено додаючи:

- Ну, то заходьте до мене та гарно роздивіться. Що за люди такі, нічого їх не цікавить?!

Я почав хвилюватись – моя витівка приймала непередбачений виверт.

Так і вийшло. Після чарки-другої  у обід Солодченко навідріз відмовився віддати мені джинси:

- Тепер думай про вечерю, Сашко,- весело казав він, - побачимо по настрою.

А мій настрій геть упав: що, як доведеться йти додому у чужих штанях?

Олександр Іванов,
автор невдалого жарту.