imageimageimageimageimageimageimageimageimageimage

Суспільний діалог як умова формування демократичного і гуманного соціального клімату в багатонаціональній державі


Іванов Олександр Кузьмич,
директор Миколаївської філії КНУКіМ,
професор, заслужений працівник культури України.

Сучасна Україна як багатонаціональна держава прагне до розв’язання проблем взаємодії в процесі суспільного діалогу різних етнокультурних груп, що є потужним стимулом для формування демократичного і гуманного соціального клімату. Очевидно, що полікультурне (мультикультурне) взаємозбагачення - об’єктивна і обов’язкова умова співіснування багатонаціональної спільноти на шляху задоволення культурно-освітніх запитів представників різних етнічних соціумів. Неповага провідних етносів до права на національну самоіндифікацію інших етносів, як правило, веде до непередбачуваних за наслідками міжнаціональних конфліктів[2].

Суспільний розвиток України історично відбувався під знаком культурно-освітньої дискримінації і гноблення національної гідності з боку держав-поневолювачів, зокрема, Росії. Саме радянський лад рішуче і ефективно проводив заходи з придушення української мови і культури у Східній Україні і досяг таких руйнівних наслідків, які були недосяжними для попередніх поколінь імперської влади.

Вивчаючи питання розвитку української національної духовності, треба пам’ятати, що становлення культури, освіти, естетичної думки в Україні проходило в складні часи для української державності, наполегливої боротьби народу за незалежність, і саме культурно-мистецькі надбання дали змогу Україні заявити про себе невмирущими духовними цінностями. Становлення національної свідомості проходило в умовах колоніальної залежності від Росії, Австрії, Польщі. Це випробувало на міць відданість народу національній ідеї, виховувало стійких борців за українську державність, однак шкодило розвитку української освіти і культури, нівечило долі видатних представників нації. Та все ж мистецькі здобутки, народна творчість, культурний та освітній рівень викликали повагу і подив країн із вищим рівнем демократії.

Українська національна духовність розвивалась у руслі світового культурного процесу, вбираючи й українізуючи різноманітні культурні течії південної групи східних слов’ян. Територіально центром творення української культури стала лісостепова зона, яка займала частину Галичини, Волинь та Середнє Придніпров’я. Дослідження підтверджують, що Київська Русь була знаною у Європі як центр слов’янської культури і освіти.

Визначними культурними діячами свого часу були Г. Сковорода, М. Березовський, П. Гулак-Артемовський і ще ціла плеяда високоосвічених гуманітаріїв, які сприяли піднесенню культури та освіти не тільки в Україні, а й у сусідніх слов’янських країнах. На світанку становлення російської академії наук серед 20-ти академіків 13 були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії. У 1775 році з 10-ти членів Священного Синоду 9 вищих церковних ієрархів були українцями. На жаль, українське походження видатних особистостей у минулому та й сьогодні зневажливо замовчується, губиться під політичними та ідеологічними нашаруваннями.

Концепція національного виховання, схвалена Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1994 року виступає за «деідеологізацію», за «усунення монопольного панування однієї ідеологічної доктрини над усіма іншими формами свідомості». Ця установка є актуальною донині [3].

Утвердження української державності невіддільно пов’язане з відродженням національної самосвідомості. У цьому історичному процесі визначальна роль належить українській культурі.

«Культура і суверенітет - речі невіддільні, - ще у 1990 році писав Олесь Гончар головному редакторові журналу «Соціалістична культура». - Тільки в їх органічній єдності буде можливим повноцінний духовний розвиток народу, досяжним стане його моральне вдосконалення» [1].

Але втілення в життя програм з відродження національної свідомості досі ще далеке від завершення і зазнає значних труднощів, а то й опору. Політика русифікації досягла апогею, коли в часи Брежнєва було проголошено утворення «нової історичної спільноти, радянського народу». Догмою стали тези про «інтернаціональну культуру», «єдину мову міжнаціонального спілкування» тощо. У радянські часи найбільш стійкі борці за національну ідею (В. Стус, Л. Лук’яненко, В. Марченко та ін.) зазнавали утисків і репресій, як «українські буржуазні націоналісти». Тільки незаперечне визнання і підтримка ідеології комуністичної партії і лояльність до влади надавали право українцям на інтелектуальну діяльність, на просування кар’єрними щаблями, на життєвий успіх.

Імперська ідеологія, що насаджувалась упродовж багатьох десятиліть, ще досі ставиться до національного з позицій меншовартості й не зустрічає гідної одповіді, особливо  в південних і східних областях України.

На думку Ореста Ткаченка, «…українське національне (тобто українськомовне) суспільство в Східній Україні по-старому залишається неповним соціально...Отже, українство у великих містах Східної України по-старому залишається загнаним у вузьке мовно-національне «гетто», залишаючись фактично на правах найупослідженішої національної «меншини» [4].

Цілком природним є прагнення якнайшвидше утвердити в незалежній Україні право титульної нації на самовизначення. Але ця проблема виявилася складнішою, ніж це уявлялось у перші роки формування самостійності держави.  Виявилося, що законодавчі документи, нормативні акти і палкі заклики до національного відродження у різновекторному суспільстві були оцінені тільки як заява про наміри, а не довготерміновою програмою виважених і конкретних дій.

Сьогодні не вистачає взаємної відповідності між українською елітою, яка нині активно формується, та українською національною культурою. Треба ще пройти непростий еволюційний шлях, щоб нова українська еліта стала державно зрілою, а україномовна культура етнічних українців перетворилася на культуру всього українського суспільства. На часі формування цілісного національного культурного простору, який буде запорукою національної безпеки держави і стійкого суспільного розвитку сильної України.

У стрункій системі державна свідомість - національна свідомість - мовна свідомість - досі не вистачає цілісності й паритетного розвитку кожного із компонентів. А відтак, ще не зміцнів стрижень української нації, ще не сформовано монолітну єдність суспільства на засадах української державності.

Президент України Віктор Ющенко, який послідовно і наполегливо відстоює національні ідеали, звертаючись до освітян, пише: «Особливу увагу слід звернути на відродження української мови. Роль школи як середньої, так і вищої у цій життєво важливій справі провідна. Молоде покоління має заговорити мовою свого народу. Так є в усьому цивілізованому світі, так має бути і в нас. Це питання нашої національної гідності» [6].

Прикладом планомірної, наполегливої, копіткої роботи з утвердження міжнаціонального порозуміння може бути робота Ради національних товариств Миколаївської обл., з якою тісно співпрацює Миколаївський філіал КНУКіМ.

- Ми ставимо за мету, щоб цінності слов’янської культури отримали визнання в сучасному світі й сприяли взаєморозумінню в суспільстві і єдності народів України, - каже  голова  Ради національних товариств Миколаївської обл., заслужений працівник культури України М.Д. Каймаразов.

Форми і зміст роботи:

  • Всеукраїнський фестиваль національних культур південного регіону України «Дружба» - традиційне щорічне свято народів Миколаївщини й України. Започатковане  1995 р. За цей час фестиваль став акцією, яка об’єднує людей навколо таких понять, як взаєморозуміння і взаємоповага, толерантне ставлення до представників іншої культури, віросповідання, національності.
  •  
  • Обласний фестиваль слов’янських народів. Започаткований 2003 р.
  •  
  • Мета - піднесення ідеї братерства слов’янських народів на більш високий рівень розуміння.
  •  
  • Широке відзначення Міжнародного дня рідної мови. У рамках цього заходу відбувається конкурс творів «Мова кожного народу – неповторна і своя». За результатами конкурсів вийшли з друку три випуски кращих літературних творів та альманах «Мова рідна, слово рідне».
  •  
  • Проведення науково-практичних конференцій. 2001 р. – «Національні меншини Миколаївської області: історія і сучасність». 2002 р. – молодіжна студентська конференція «Причини етнічних конфліктів та засоби їх запобігання». 2003 р. - науково-практична конференція (спільно з Миколаївським інститутом післядипломної педагогічної освіти) «Громадські культурні та національно-культурні товариства: партнерство, творчі зв’язки у вивченні художньої культури». 2008 р. – «Українська мова і національні меншини» тощо.


Вийшла у світ книга «Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону», яка містить ґрунтовні дослідження історії і сучасного життя народів Миколаївської обл.

Наведені приклади (їх перелік можна продовжити) з діяльності Ради національних товариств Миколаївської обл. дають підстави стверджувати, що ініціативи громадських організацій відіграють важливу роль у формуванні суспільної злагоди [5].

Висновки.

1. Полікультурне (мультикультурне) взаємозбагачення - об’єктивна і обов’язкова умова співіснування багатонаціональної спільноти.

2. Потребують подальшого наукового обґрунтування історичні особливості становлення і розвитку української національної духовності.

3. З метою формування монолітної єдності суспільства на засадах української державності необхідно забезпечити цілісність і паритетний розвиток кожного із компонентів у системі - державна свідомість - національна свідомість - мовна свідомість

4. Ширше використовувати вплив громадських організацій для утвердження суспільної злагоди у багатонаціональній спільноті.

Література.

1. Гончар Олесь. Культура і суверенітет. // Культура і життя, № 13, 2009 р. С.4.

2. Джуринский А.Н. Воспитание в многонациональной школе. М.: Просвещение, 2007. – 96 с.

3. Концепція національного виховання. // Початкова школа. – 1995, - № 2. – С.48.

4. Ткаченко О. Український мовно-національний розвиток. // Світогляд, № 2 (10), 2008. - С.17.

5. Українська мова і національні меншини. // Збірник доповідей науково-практичної конференції. - Миколаїв: Атол. – 192 с.

6. Ющенко В.А. Освітні перспективи України. // Вища школа. – 2008, - № 10. С.6.